Жінки в Ірані: справжнє життя

Туба Хохар та Ніла Ахмад

«Це була ніч перед Шаб-е-Ялда, давньоперським святом, яке знаменує найдовшу ніч у році. у. Я була британською студенткою під час свого “року за кордоном”, за тисячі кілометрів від дому, сиділа в наметі та ділилася традиційними солодощами з місцевими й іноземними студентами Тегеранського університету. Саме тієї ночі землетрус сколихнув столицю Ірану, попри святкову атмосферу Ялди».

Тієї ночі Туба Хохар стала свідком такого боку іранського життя, який часто залишається поза увагою західних засобів масової інформації. Вона бачила, як жінки брали на себе відповідальність, дбали про студентів, які були змушені залишити свої домівки, та організовували гуманітарну допомогу. Вона бачила, як студенти об’єднувалися та підтримували свої традиції, незважаючи на складні обставини. Це був той бік іранського суспільства, який, на її думку, заслуговує на ширше висвітлення.

«Коли тієї зимової ночі стався землетрус, іранські жіночі громадські організації негайно розпочали роботу та встановили великі намети у просторому зеленому парку Лалех, що розташований поруч із жіночими гуртожитками Тегеранського університету. Я спостерігала, як жінки організовували групи волонтерів і до пізньої ночі облаштовували тимчасове наметове містечко, тоді як інші реєстрували імена студенток у кожному наметі».

Ту ніч ми провели в імпровізованому таборі, а кілька іноземних студентів жартома повторювали вислів, який вивчили на заняттях із фарсі: «Зінде башід» — «Будьте живі» або «Нехай вам щастить».

На Заході Іран часто сприймається як країна, де жінки перебувають під тотальним гнітом. Носіння хіджаба є обов’язковим, поліція моралі контролює дотримання суспільних норм, а аборти заборонені законом. Тому можна поставити під сумнів значення наведених вище спостережень та їхнє місце в ширшому контексті держави, яка придушувала масові протести, де загинули тисячі людей, а смерть Махси Аміні під час перебування під вартою поліції через порушення встановленого владою дрес-коду викликала міжнародне обурення. Особливо гостро дискримінацію відчувають жінки, які належать до етнічних і релігійних меншин.

З ісламської точки зору важливою є самооцінка суспільства. Святий Пророк Мухаммад (мир і благословення Аллаха нехай будуть з ним) сказав: «Мудрою є людина, яка оцінює себе та утримується від того, що приносить їй шкоду». Іншими словами, якщо Іран допустив несправедливість щодо жінок, він повинен виправити ці помилки. Якщо ж були створені інституції та ініціативи на благо жінок, цей шлях слід продовжувати. Лише чесне визнання як сильних, так і слабких сторін дозволяє зберегти досягнення та уникнути того, щоб одні дії перекреслювали інші.

Нація відповідальна перед своїми громадянами, а жінки становлять половину населення. Якщо до них ставляться несправедливо, у фундаменті суспільства починають з’являтися тріщини. Важливість забезпечення жінок їхніми законними правами настільки велика, що Хазрат Мірза Башіруддін Махмуд Ахмад (ра), Другий Глава Ахмадійської Мусульманської Громади, застерігав:

«Коли жінка зазнає такої несправедливості, неодмінно відбудеться одне з двох: або вона стане подібною до порожньої оболонки… або ж її внутрішній світ повстане. Жінкам слід надавати їхні законні права та дати їм відчути, що чоловік ніколи не вагатиметься надати ті права, які їм дарує шаріат».

Саме це і є головною метою. Жінки заслуговують на уряд, який гарантуватиме їхні права. А коли оцінюється ступінь досягнення цієї мети, громадяни та влада повинні враховувати весь спектр життєвого досвіду. Західні медіа часто створюють враження, ніби життя іранських жінок повністю визначається пригніченням, однак реальність є значно складнішою. Під час перебування в Ірані пані Хохар бачила жінок як громадських лідерок, які організовували допомогу нужденним.

Вона згадує:

«Я відвідала офіс неурядової організації, яку переважно очолювали жінки. Вони допомагали жінкам і дітям, що постраждали від землетрусу на заході Ірану. Саме жінки перебували на передовій збору коштів та гуманітарної допомоги для постраждалих».

Вона також була свідком важливості освіти під час навчання в Тегеранському університеті. Вона виявила: «У перській культурі заохочуються інтелектуальні зусилля жінок. У моїх класах більшість студенток були жінками, і багато моїх викладачів також були жінками. Жінки також були помітні в охороні здоров’я, бюрократії та роздрібній торгівлі». Цей досвід підтверджується даними. До ісламської революції менше 30% жінок були грамотними. Відтоді це число зросло до 84%. Вища освіта переживає бум, і 60% студентів, які навчаються, становлять жінки. Розширення Університету Паям-е Нур, який є відкритим державним університетом, та Ісламського університету Азад, приватного закладу, створило шляхи для більшої кількості іранців, і зокрема жінок, до отримання вищих ступенів.

Збільшення кількості жінок в освіті також поширилося на робочу силу. 70% випускників університетів у галузі STEM – жінки. Багато з цих жінок продовжують створювати та займатися інноваціями, понад 24% нових винаходів у країні зареєстровано жінками. Крім того, 19% посад у радах директорів стартапів складають жінки.

Ця статистика свідчить про прогрес, досягнутий в освіті та професійній сфері. Фактично, колишній Верховний лідер Ірану Айоталла Хаменеї заявив у зверненні з нагоди Жіночого дня: «Тому жінки можуть і повинні брати участь у цих сферах. Вони можуть працювати в них, а в деяких випадках це є необхідним і навіть обов’язковим. Це стосується політики, економіки, міжнародних питань, науки, культури та мистецтва — усіх сфер без винятку».

Це все гарні кроки до створення справедливого та рівного середовища для іранських жінок. Крім того, уряд створив інфраструктуру для захисту жінок, таку як вагони лише для жінок. Громадський транспорт є осередком сексуальних домагань, а купе лише для жінок забезпечують безпечну альтернативу, особливо під час вечірніх поїздок на роботу. Пані Хохар згадує: «Кожен автобус у місті поділений навпіл: одна частина для чоловіків, інша — для жінок. Метро також має спеціальні вагони лише для жінок та вагони спільного користування. На автобусних зупинках і станціях є окремі зони очікування для жінок, тому навіть у години пік я почувалася цілком безпечно. Лише одного разу я зайшла до змішаного вагона, супроводжуючи літню іранську подружню пару, яка хотіла залишитися разом. Щойно ми увійшли, кілька чоловіків одразу підвелися й запропонували нам свої місця».

Проте якщо правою рукою іранський уряд досяг певних успіхів у забезпеченні можливостей для жінок у сфері освіти та професійної діяльності, то лівою рукою він вчиняв насильство щодо власних громадянок. Організація Об’єднаних Націй повідомляла:

«Іранські сили безпеки посилили вже існуючі практики фізичного насильства, включаючи побиття, удари ногами та ляпаси щодо жінок і дівчат, яких вважають такими, що не дотримуються обов’язкових законів і правил щодо носіння хіджаба».

Подібні дії нівелюють позитивні досягнення у сфері прав жінок. Іслам однозначно проголошує:

«Немає примусу в релігії» (Священний Коран, 2:257).

Отже, відповідальність за виконання релігійних приписів лежить не на державі, а на самій людині.

Окрім ставлення держави до жінок у цих випадках, слід також придивитися до її ставлення до етнічних меншин. Смерть Джини Махси Аміні, курдської жінки, яка померла під час утримання під вартою поліції, привернула увагу всього світу до ставлення до етнічних меншин в Ірані. Іранська держава не дозволяє етнічним меншинам реєструвати власні культурні імена. Крім того, Група з прав меншин повідомила: «Дівчата з етнічних меншин подвійно маргіналізовані, стикаючись як з економічною ізоляцією, так і з гендерною дискримінацією».

Усе це означає, що коли нація оцінює саму себе, вона не може малювати картину одним широким мазком. Її досягнення та помилки існують поруч і справляють глибокий вплив на життя громадян. Саме тому іслам заохочує регулярну самооцінку. Якщо недоліки залишаються невиправленими, якщо держава не ставиться справедливо до своїх жінок у всіх сферах життя, такі дії неминуче породжуватимуть суспільні тріщини. А ці тріщини з часом можуть перетворитися на глибокі розломи. Іноді навіть усі добрі справи не здатні врятувати суспільство від наслідків власних помилок.

Про авторів:

Туба Хохар — письменниця та перекладачка. Вона здобула освіту в галузі арабської та перської мов і цікавиться літературними та релігійними традиціями ісламського світу.

Ніла Ахмад — редакторка жіночого відділу журналу «The Review of Religions». Вона живе на півдні Сполучених Штатів зі своєю родиною. Отримавши диплом з мистецтва, вона брала участь в ілюструванні дитячих книжок, а також працювала в команді американського журналу «Al-Hilal». Її особливий інтерес — розвіяти хибні уявлення щодо статусу жінки в ісламі.

Джерело: https://www.reviewofreligions.org/48070/women-in-iran-what-life-is-really-like/