Фазал Масуд Малік і Фархан Хохар, Канада

Семирічна Май Абу Арар важить значно менше, ніж здорова дитина. Колись жвава та життєрадісна, тепер вона може споживати лише рідку їжу, яку отримує зі шприца у лікарні Гази. Вона – одна з понад 500 000 палестинців, яких, згідно з підтриманою ООН Інтегрованою класифікацією фаз продовольчої безпеки, визнано такими, що переживають голод. І водночас сотні вантажівок з допомогою, навантажених харчами, стоять нерухомо на кордонах Гази – лише за кілька миль від голодуючих.

Ця близькість порятунку робить кризу в Газі особливо жорстокою. Їжа є. Вантажівки завантажені. Розподільні мережі можна відновити протягом кількох годин. Міжнародні донори надали запаси. Гуманітарні працівники готові. Усі елементи, необхідні для припинення страждань, очікують на кордонах. Міжнародний комітет із продовольчої безпеки, який від 2004 року оголосив лише п’ять голодів, однозначно заявляє, що цей «можна зупинити й повернути назад» негайно.

Голод у Газі принципово відрізняється від історичних катастроф у Судані, Ефіопії чи Ємені, де величезні відстані, відсутність інфраструктури або бойові дії створювали реальні перешкоди. Тут немає стихійних лих чи неврожаю. Відстань між їжею та голодними вимірюється милями, іноді метрами. Це прикре явище можна описати лише як «навмисний голод» – не брак рішень, а їхнє свідоме блокування.

Механізм діє надзвичайно точно. Діючу систему ООН із 400 пунктів розподілу їжі замінили лише чотирма пунктами, які контролює Гуманітарний фонд Гази – організація, що діє під егідою Ізраїлю. Ці мілітаризовані зони змушують палестинців долати небезпечні відстані, щоб отримати харчі, які можна було б доставити безпосередньо в їхні райони. Від травня поблизу цих пунктів розподілу загинули 994 палестинці, більшість із них – від вогню ізраїльських військових.

Система заміни виглядає так, ніби її створено для зриву. Пункти відкриваються ненадовго й без попередження. Люди мусять проходити військові блокпости, ризикуючи життям заради можливої порції їжі. Цю модель порівнюють із «годівлею диких тварин»: вона дозволяє сильним перехоплювати поставки, поки вразливі залишаються голодними. Відсутність належного обліку означає, що мільйони страв роздаються без контролю – і потрапляють не до родин, а до озброєних груп, що породжує нові звинувачення у використанні їжі як зброї.

Арифметика проста. За підрахунками ООН, щонайменше 600 вантажівок щодня могли б задовольнити базові потреби населення. Проте дозволяють лише близько 36 (станом на момент написання). Дефіцит спричинений не технічними обмеженнями, а браком дозволів. Медичні матеріали накопичуються на складах. Хлорид калію, потрібний для лікування недоїдання, стоїть на блокпостах. Кожна затримана вантажівка – це політичне рішення, а не логістична проблема.

Хліб з умовами

Ісламська традиція пропонує тривожну паралель зі становищем Гази. Пророк Мухаммад (мир йому і благословення) попереджав про час, коли даджаль (Антихрист) контролюватиме засоби до існування: «З ним будуть гори хліба, і люди опиняться в скруті, крім тих, хто йде за ним». Хадис продовжується ще більш моторошно: «Тому, хто йде за ним, він дає їсти, але водночас робить його невірним». (Канз аль-Уммаль [арабською], 1981, т. 14, с. 325, хадис 38819)

Це пророцтво жахливо віддзеркалюється в реальності Гази. Їжі тут удосталь — буквально гори хліба й припасів стоять на кордонах, тоді як населення голодує. Послання очевидне: слухняність приносить засоби для існування, опір обертається голодом.

Ця паралель виходить за межі простої метафори. Так само, як у хадисі люди змушені обирати між вірою та їжею, мешканці Гази стикаються з неможливим вибором: ризикувати життям у мілітаризованих пунктах розподілу, дивитися, як діти голодують, або залишати власну землю. Приховування доступних засобів до існування стає не просто тактикою, а випробуванням волі — вимушеним вибором між виживанням і капітуляцією.

Людська ціна

За кожною цифрою стоять людські страждання, яких можна було уникнути. Міністерство охорони здоров’я Гази повідомляє про 289 смертей від голоду, серед них 115 дітей. Це не враховує тих, хто помер від інфекцій, що вражають ослаблений організм. Від 37 до 69 відсотків населення Гази перебувають у стані надзвичайної або катастрофічної відсутності продовольчої безпеки — більше, ніж у найгірші моменти Південного Судану, Ємену чи Сомалі.

17-річний Атеф Абу Хатер, раніше цілком здоровий, тепер помирає від виснаження. Його батько безпорадно спостерігає, втративши всі доходи й не маючи змоги придбати їжу, якої вдосталь за межами Гази. 18-місячний Мохаммед аль-Мутавак страждає від тяжкого недоїдання після того, як його батька вбили під час пошуків їжі. Його мати, яка виживає на одному прийомі їжі на день (коли це взагалі можливо), не може виробляти молоко. Дитяча суміш є в сусідніх країнах, але її не дозволяють передати через кордон.

Жорстока логіка виживання нищить кожного, хто намагається їй протистояти. Двадцятирічний мусульманин ахмаді Махмуд Абу Аввад загинув від удару ізраїльського безпілотника, коли збирав їжу, щоб допомогти голодуючим навколо себе. Його смерть стала символом неможливої пастки: залишатися вдома й голодувати чи вирушати по їжу й ризикувати бути вбитим зверху.

Сім’ї розповідають, що їдять листя, тоді як за кілька кілометрів стоять вантажівки з харчами. Медичний персонал харчується ложками рису, лікувавши пацієнтів, яким потрібна внутрішньовенна глюкоза через виснаження. Батьки стикаються з нестерпним вибором: ризикувати смертю, намагаючись дістатися до військових пунктів допомоги, чи спостерігати, як їхні діти повільно вмирають від голоду, тоді як склади повні припасів залишаються за кілька кілометрів.

Близькість робить цю жорстокість ще очевиднішою. Це не віддалені трагедії, а голод поруч із достатком. Як сказала одна мешканка Гази, вона вже не має сил стояти в чергах по допомогу, тоді як їжа, яку можна було б безпечно доставити, зупинена на блокпостах.

Людство заперечено

Приховування доступної їжі суперечить принципам, які існували задовго до сучасного права. Ісламська юриспруденція прямо забороняє перешкоджати доступу до їжі. Хазрат Абу Бакр наказував своїм військам: «Не рубайте плодових дерев. Не руйнуйте поселень». (Аль-Муватта Імама Маліка, переклад Аїші Бьюлі, 2014, с. 329)

Коран робить годування голодних священним обов’язком: «Ми годуємо вас лише заради Аллаха». (Сура ад-Дахр, 76:10) У часи історичних голодів Хазрат Умар (мир йому) навіть призупиняв кримінальні покарання, визнаючи силу відчаю. («Умар ібн аль-Хаттаб: Його життя та часи», 2007, т. 1, с. 421–422) Той факт, що сьогодні їжа є, але її свідомо не надають, робить нинішні порушення особливо жорстокими.

Облога Ши‘б Абу Таліб у VII столітті пропонує промовисту паралель. Ранні мусульмани три роки жили в ізоляції, харчуючись листям, тоді як їжа була в достатку за межами долини. Дитячий плач змусив навіть ворогів таємно постачати припаси. Якщо ця тактика вважалася неприйнятною чотирнадцять століть тому, то її застосування сьогодні є ще більш викривальним.

Сучасні держави пов’язані не лише давніми моральними кодексами, а й чіткими юридичними зобов’язаннями. Як підписанти Статуту ООН (стаття 25) та Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (стаття 11, яка визнає «основоположне право кожної людини на свободу від голоду»), вони не можуть виправдати тактики, які навіть у VII столітті називали варварськими. Те, що це триває сьогодні, — не прогрес, а глибокий моральний регрес.

Інституційний провал

Міжнародна реакція — це риторика без дій. Міністр закордонних справ Великої Британії назвав голод «моральним обуренням» через «відмову Ізраїлю надати достатню допомогу». Генеральний секретар ООН нагадав про «однозначні зобов’язання за міжнародним правом». Але конвої залишаються заблокованими, а країни обмежуються обіцянками.

США, які могли б забезпечити доставку допомоги дипломатичним тиском, зберігають мовчання після офіційного оголошення голоду. ООН фактично погоджується на ізраїльські обмеження, вимагаючи дозволів навіть для вантажівок, що стоять за сотні миль від блокпостів. Гуманітарні організації стикаються з абсурдом: їх звинувачують у зриві розподілу допомоги, водночас відмовляючи їм у можливості цей розподіл здійснити.

Ізраїль реагує знайомими формулами заперечення: ставить під сумнів статистику, звинувачує ХАМАС, публікує фото незібраної допомоги. Чиновники твердять, що продукти чекають на розподіл, водночас самі цьому перешкоджаючи. Вони апелюють до браку даних з районів, де саме і блокують їх збір. Жодне з цих тверджень не може перекрити свідчення очевидців про катастрофу, яка розгортається щодня.

Міжнародне право чітко визначає: «навмисне використання голоду серед цивільного населення як методу ведення війни» є воєнним злочином. Експерти ООН додають, що смерті від цього можна кваліфікувати як навмисні вбивства. Правова ясність є; правозастосування відсутнє.

Безпосереднє випробування людяності

Кожна година зволікання — це смертельний вибір. Міжнародний пакт про несудимість попереджає: без негайного впровадження доступних заходів «кількість смертей, яких можна уникнути, зростатиме в геометричній прогресії». Шлях уперед очевидний: відкрити переправи, відновити мережі постачання, гарантувати безпечний проїзд. Вантажівки готові. Водії чекають. Їжа не зіпсується сьогодні чи завтра.

Питання в тому, чи має міжнародне право бодай якусь силу, якщо рішення лежить просто на столі. Якщо пів мільйона людей можуть голодувати при наявності їжі за кілька кілометрів, тоді післявоєнний «новий порядок» зазнав краху не через нездатність, а через небажання розвинених країн діяти.

Ціна, яку доведеться платити поколіннями, виходить за межі особистих страждань — це розпад суспільства. Експерти описують голод як «передсмертний хрип суспільства». Великий голод в Ірландії залишив по собі століття мовчання. Але трагедія Гази унікальна тим, що порятунок завжди був можливим, завжди доступним, і завжди відкладеним.

«Моральна пляма» ляже не лише на тих, хто блокував харчі, а й на тих, хто міг наполягти на їхній доставці. Як зазначають дослідники, суспільства, що допускають голод, створюють «зони, вільні від етики», де моральні норми розчиняються. Але Газа уособлює щось ще гірше: збереження страждань, які можна було б зняти одним підписом.

Попри всі уявні складнощі й наративи, криза в Газі не є складною. Їжа є. Транспорт є. Мережі розподілу можна відновити. Медичне постачання чекає. Трагедія — не у відсутності, а в стримуванні; не в неможливості, а в рішенні. Якщо вантажівки не можуть подолати кілька миль, щоб нагодувати голодних, якщо ліки не доходять до дітей, що помирають, — тоді гуманізм лишається виставою, а саме людство заперечується.

Архітектура навмисного голоду в Газі складається не з мурів чи зброї, а з підписів під дозволами, які можна було б поставити вже сьогодні. Гори хліба, про які йдеться в пророцтвах, стоять на кордонах, чекаючи лише розчерку пера, щоб дістатися до тих, хто голодує в їхній тіні. Хіба це не навмисний голод?

Джерело: https://www.alhakam.org/weaponising-food-a-famine-by-design-in-gaza/