Даніял Махмуд Ахмад

«Людина, яка думає весь час, не має про що думати, окрім власних думок».

Це висловлювання може здатися вам або дотепним, або мотиваційним, адже велика ймовірність, що ви бачили цю цитату у своїй стрічці соціальних мереж разом із мемом чи відео у стилі мотиваційних цитат. Однак за цими словами — які традиційно приписують відомому британському філософу Алану Воттсу — приховується глибший зміст, що містить певне розуміння нейронауки метакогніції.

Найпоширеніше тлумачення цієї цитати полягає в тому, що вона застерігає від надмірного мислення та його шкідливих наслідків. Це підтверджується продовженням вислову:

«Тож вона втрачає зв’язок із реальністю і живе у світі ілюзій».

Але що, якщо проблема полягає не в тому, що людина думає надто багато, а в тому, що вона думає без самоаналізу та без відповідальності? Залежно від точки зору, цей вислів можна сприймати інакше — побачивши в ньому більш корисний і позитивний зміст.

Перш ніж перейти до детального розгляду цього питання, варто звернутися до однієї історії, яка допоможе закласти основу для такого альтернативного погляду.

Первородний гріх

Коли Адам (мир йому) вчинив свій «первородний гріх», як це називають християни, він зіткнувся з певними наслідками. Коран згадує, що він звернувся до Бога, визнав свою помилку і взяв за неї відповідальність. Оскільки в ньому не було впертої непокори, Всемогутній Бог простив його і ще більше звеличив. (Сура «Та Га», 20:116)

Це був благородний приклад прийняття відповідальності за свої вчинки, що прекрасно передав Джалал ад-Дін Румі:

«Ми самі собі завдали кривди», — так Адам визнав свою провину.

Та знав він: усі діяння — від Бога, і мовив найкращі слова.

Із поваги він сказав, що це був його гріх,

Бо, взявши відповідальність на себе, сподівався здобути ще більшу милість.

Потім він покаявся. Бог сказав: «Хіба не Я

створив у тобі цей гріх? Чому ж ти говориш інакше?

Хіба все це не сталося за Моїм визначенням?

То чому ж ти взяв відповідальність на себе?»

Він відповів: «Із благоговійного страху я зберіг повагу до Тебе».

Бог сказав: «І Я також пам’ятаю твій вчинок».

Хто виявляє повагу, той сам зустріне повагу.

Принеси халву — і скуштуєш солодкий мигдаль».

(*«Маснаві» [англ.], Книга 1, Oxford University Press, 2004, с. 93–94)

Адам (мир йому) зміг зробити крок назад, оцінити свої вчинки й зрештою дійти висновку, що повинен узяти на себе відповідальність. Докори сумління, які він відчував, стали своєрідним внутрішнім правосуддям. Це добре передають проникливі слова Халіля Джебрана:

«І як ви каратимете тих, чиє каяття більше за їхні провини?

Хіба каяття не є тим самим правосуддям, яке здійснює той самий закон, якому ви так прагнете служити?» («Пророк», 2002, с. 49)

Окрім свого духовного значення, прийняття відповідальності має й певні біологічні переваги, що підтверджує сучасна нейронаука.

Нейронаука метакогніції

Здатність осмислювати власні думки, оцінювати їх і брати за них відповідальність називається метакогніцією. Це особлива форма інтелекту, яка, згідно з дослідженнями у сфері нейронауки, має численні переваги.

Ключовим елементом цієї нейробіологічно обґрунтованої концепції є те, що завдяки тісному зв’язку метакогніції з передньою префронтальною корою головного мозку (PFC), люди з вищим рівнем метакогнітивних здібностей здатні точніше оцінювати самих себе, коригувати свою поведінку після помилок, а також демонструвати вищий рівень когнітивного контролю та відповідальності.

Це підкреслює різницю між первинним пізнанням, яке пов’язане лише з виконанням певного завдання, та метакогніцією, що дає людині можливість спостерігати за власним мисленням, оцінювати його та виправляти себе.

Ніби виходячи за межі власних думок, щоб спостерігати за тим, як працює розум, людина може помічати закономірності свого мислення, ставити під сумнів власні припущення та розпізнавати моменти, коли її думки є упередженими, надто емоційними або не відповідають дійсності. Це послаблює автоматичні реакції лімбічної системи мозку, покращує концентрацію уваги, ясність мислення та здатність мислити в довгостроковій перспективі. Іншими словами, людина переходить від рефлекторних, емоційних реакцій до свідомих, добре обдуманих рішень. Завдяки цій здатності вона може значно розвинути свої психологічні можливості.

Коранічний погляд на самовідповідальність

Здатність до самооцінки й аналізу власних вчинків є благородною чеснотою, адже саме до цього закликає Священний Коран. Він спонукає мусульман здійснювати мухасабу (muhasabah) — самоперевірку своїх дій:

«О ви, які увірували! Бійтеся Аллаха, і нехай кожна душа подивиться, що вона приготувала для завтрашнього дня. І бійтеся Аллаха. Воістину, Аллах добре знає все, що ви чините». (Сура «Аль-Хашр», 59:19)

Важливість внутрішньої моральної свідомості підкреслюється також через докори сумління:

«І клянусь душею, що докоряє самій собі [що День Суду є безсумнівною істиною]». (Сура «Аль-Кіяма», 75:3)

Нафс аль-лаввама (nafs al-lawwamah, «душа, що докоряє самій собі») — це совісна людська сутність, яка ставить під сумнів власні вчинки, докоряє собі й оцінює себе. Отже, такий внутрішній стан є не проявом слабкості, а психологічним станом, визнаним Самим Богом. Далі Коран наголошує на темі особистої відповідальності та моральної відповідальності людини за власні вчинки:

«Хто йде прямим шляхом, той іде ним лише для блага власної душі; а хто збивається з дороги, той збивається лише собі на шкоду». (Сура «Бані Ісраїль», 17:16)

Тут утверджується принцип особистої моральної відповідальності. Жодна інша людина не може взяти на себе відповідальність за добро чи зло, яке ви чините. Це суттєво відрізняється від християнського вчення про спасіння, згідно з яким Ісус (мир йому), як вважається, взяв на Себе первородний гріх людства і звільнив людей від відповідальності за нього.

Ісламське вчення про моральне самопізнання

Ці коранічні настанови знаходять своє відображення і в словах Святого Пророка (мир і благословення Аллаха нехай будуть з ним). В одному з хадисів він сказав:

«Розумною є та людина, яка притягує себе до відповідальності й трудиться заради того, що буде після смерті. А безпорадною є та, яка слідує своїм пристрастям і лише покладає надії на Аллаха». (Джамі ат-Тірмізі, «Кітаб Сіфат аль-Кіяма», хадис № 2459)

Обітований Месія (мир йому) також неодноразово висловлювався щодо цього духовного стану. Одного разу, коли до нього звернулася людина, яка переживала духовні труднощі, він порадив:

«…Нафс-е-лаввама (душа, що докоряє самій собі) — це та, яка вчиняє зло, але постійно страждає через нього, соромиться свого гріха і безперестанку кається. Така людина не перебуває в рабстві власного “я”, і певною мірою надзвичайно важливо перебувати саме в такому стані. Не слід через це занепадати духом, адже він приносить великі духовні нагороди, і зрештою Сам Всевишній Аллах посилає такій людині духовне світло та душевний спокій». («Мальфузат» [англ.], 2024, т. 7, с. 184)

У світлі цього душа, що докоряє самій собі, стає ознакою не морального занепаду, а моральної свідомості. Саме тому іслам заохочує мусульман виробляти звичку до саморефлексії, яка природно веде до самовдосконалення. Отже, ісламське вчення чітко наголошує на необхідності особистої відповідальності за власні вчинки, а сучасна наука вкотре підтверджує мудрість цих божественних настанов.

Джерело: https://www.alhakam.org/metacognition-muhasabah-thinking-thoughts-matters